Видатний маріупольський краєзнавець, письменник і кінематографіст Сергій Буров розповів, як у різні часи розвивався Приморський бульвар Маріуполя.
Місцевість, що простягається вздовж моря від Слобідки до судноремонтного заводу, корінні маріупольці з незапам'ятних часів називали "пляжем". У це поняття включали і сам пляж - відносно вузьку смугу піску, омивану каламутнуватою, - особливо у вітряну погоду, - азовською морською водою, і так зване Нижнє портівське шосе, і прокладену уздовж нього залізницю, що сполучала станцію Маріуполь із портом, і схили урвища, засаджені виноградниками, - пізніше їхнє місце посіли декоративні дерева і чагарники.
Читайте також: Розповідь Сергія Бурова про магазин братів Адабашевих
Здається, ще в передвоєнні роки шосе з санаторіями, будинками відпочинку і дачами, що розташувалися вздовж нього, отримало офіційну назву; на вказівниках з'явилося - "Санаторний проспект". 1949 року, коли вождю і вчителю всіх народів, вірному ленінцю виповнилося сімдесят років, Санаторний проспект отримав ім'я Сталіна. Про це перейменування довелося чути таку історію від старожила, який обіймав у місті свого часу вельми відповідальну посаду. Перейменувати-то перейменували, але потім схаменулися: проспект, що має таку "високу" назву, мав вже дуже непривабливий вигляд. Дорога вся в вибоїнах і ухабах, тротуарів практично немає, похилені в різні боки ліхтарні стовпи доповнювали сумну картину. І тоді бувший на посаді голови Жданівської міськради Назар Львович Кудрявцев на свій страх і ризик надіслав листа до Москви. Мовляв, у місті Жданові назвали один із проспектів на честь товариша Сталіна.
Хотілося б зробити його найкрасивішим і ошатним, а грошей на це немає. Лист потрапив на стіл самому Берії. На щастя, нікого не посадили, більш того, було виділено кошти з союзного бюджету, які й використали на приведення в пристойний вигляд прибережної магістралі. Але таблички з написом "Пр. імені І. В. Сталіна" протрималися не так вже й довго: у лютому 1956 року на ХХ з'їзді КПРС М. С. Хрущов засудив культ особистості - їх зняли, і проспект знову став Санаторним.
Читайте також: Історія Літнього театру у Маріуполі
Пізніше перетворення санаторного проспекту пов'язують з ім'ям першого секретаря міськкому партії В.М. Цибулько. За місто було винесено нафтобазу, щоправда, сталося це вже після того, як Володимира Михайловича було переведено на роботу до Києва. Нафтобаза колись займала площу від пішохідного моста, перекинутого через залізничне полотно, до місця, прикрашеного зараз гайком із дерев різних порід. Знесли приватні будиночки, побудовані ледь не від заснування Слобідки. Бруківку з гранітної бруківки замінили асфальтовим покриттям, облямованим акуратними бордюрами і газонами, серед яких то там, то тут були висаджені кущі троянд. Розібрали паркани, зокрема й доволі красиві та витончені, а їхнє місце зайняла підпірна стінка з місцевого бутового каменю з розшивкою швів цементним розчином. Побудували круглої форми ресторан зі скла і бетону, який вирізнявся тим, що влітку в ньому було нестерпно спекотно, а взимку - неймовірно холодно. Пізніше прибрали трамвайну колію і пустили тролейбуси. Строй нових освітлювальних стовпів довершив картину перетворення по суті нового проспекту. Залишалося тільки перейменувати його. Що і було зроблено; не мудруючи лукаво, назвали його... Приморським бульваром.
Покінчивши з "новітньою" історією Приморського бульвару, варто, напевно, звернутися до епізодів його більш ранніх епох. На карті Маріуполя 1888 року позначені купальні, розташовувалися вони приблизно там, де зараз знаходиться яхт-клуб металургійного комбінату "Азовсталь". Зауважимо, що купальні були для чоловіків - свої, для жінок - свої, тож пляжники та пляжниці занурювалися в життєдайні води Азовського моря, не переймаючись купальниками чи іншим одягом.
На початку нинішнього століття серед виноградників з'явилися дачі іменитих маріупольських громадян, Де Полоне, Михайлівського та інших. Приблизно до того періоду належить і спорудження в приморській зоні відомої Білої дачі. Після революції її передали будинку відпочинку для робітників, потім її зайняв начальник будівництва і перший директор заводу "Азовсталь" Яків Семенович Гугель. Нібито тут його й заарештували 1937 року як "ворога народу".
Читайте також: Історія маріупольських пляжів від Сергія Бурова
Зі статті завідувачки відділу дорадянського періоду Маріупольського краєзнавчого музею Раїси Петрівни Божко "Відпочинок біля моря у старому Маріуполі" (статтю опубліковано у збірнику "Лукомор'я" 2005 року) дізнаємося: "На колишній дачі Грінберга 1912 року було влаштовано перший у Маріуполі санаторій, або, як тоді було заведено казати, "санаторія". Цей лікувальний заклад було створено на кошти Маріупольського повітового земства і міського відділу Всеросійської ліги з боротьби з туберкульозом. За нашими нинішніми уявленнями санаторій був невеликим. У перший сезон він дав притулок тільки сорока незаможним жителям міста і повіту, хворим на сухоти. Діяв санаторій тільки чотири теплих місяці, коли найповніше можна було використовувати цілющі властивості морської води та повітря". Своєрідним продовжувачем справи боротьби з підступною хворобою став дитячий кістково-туберкульозний санаторій імені Н.К. Крупської. Добрі руки лікарів, медичних сестер, нянечок у буквальному сенсі цього слова поставили тисячі дітей на ноги. У санаторії є своя школа, і діти, поки проходять курс лікування - а він іноді триває місяцями, - не переривають навчання. У цій школі педагоги приходять у палати до лежачих хворих дітлахів і проводять із ними заняття.
У 1938 році побудовано корпуси санаторію центрального комітету профспілки вугільників. Тут відпочивали здебільшого гірники Донбасу, але бувало, що приїжджали сюди оздоровитися шахтарі й з інших вугільних басейнів країни. Уже в повоєнні роки він отримав назву - "Металург". Між іншим, у ньому любив поєднувати відпочинок із літературною працею письменник Володимир Федорович Попов, автор романів "Сталь і шлак", відзначеного Сталінською премією, "Розірване коло", "Здобудеш у бою", прототипом головного героя цього твору став професор Маріупольського металургійного інституту Мирон Якович Меджибожський.
У перші ж дні війни в санаторії було влаштовано евакогоспіталь. У ньому лікували поранених і хворих бійців і командирів перед відправленням до медичних установ глибокого тилу. Вранці 8 жовтня 1941 року, коли передові частини гітлерівців уже були в Іллічівському районі, на платформі (вона існує і зараз і розташовується між магазином "Хвиля" та яхт-клубом комбінату "Азовсталь") поспіхом відбувалося навантаження пацієнтів, персоналу та майна госпіталю. Пізніше, вже після війни, його головний лікар Олександр Миронович Фролов згадував, що в середині дня, коли їхній ешелон із величезними червоними хрестами на стінах і дахах вагонів проходив повз переїзд біля гавані Шмідта, там стояли німецькі автоматники. Ні, вони не стріляли, лише жестами показували в бік Сартани, даючи зрозуміти, мовляв, там вже точно вас рознесуть на друзки.
Читайте також: Як називали вулиці Маріуполя - дослідження краєзнавця Сергія Бурова
Окупанти в тих самих палатах помістили свій госпіталь, який пізніше, під час підходу Червоної Армії до Маріуполя, так швидко евакуювався, що залишив не лише чудові меблі, імовірно, награбовані в одній із захоплених Німеччиною країн, а й, як кажуть завгоспи, і м'який інвентар: подушки, матраци, простирадла тощо. До сьогоднішнього дня в кабінеті директора здравниці стоїть старовинний годинник, циферблат якого оздоблений шматками оленячих рогів. Годинник цей залишився у спадок від німецького лазарету.
Приморський бульвар навіть у будні погожі весняні або осінні дні був заповнений людьми. Прогулювалися пенсіонери, насолоджуючись свіжим морським повітрям, гуляли відпочивальники зі здравниць: хто наодинці, хто парами, а хто цілою юрбою. У пляжний сезон курортники спускалися широкими сходами до моря, інші піднімалися їм назустріч після купання з обпаленими на сонці носами, з піщинками, що прилипли до ступнів ніг. Зараз людей стало менше.
На жаль, зараз частина оздоровчих закладів перебуває в занедбаному стані. Головне пояснення їхніх власників: важкі часи, відсутність коштів. Пам'ятається, одразу після війни часи були значно складнішими, проте якось примудрялися підтримувати чистоту й порядок у місцях відпочинку трудящих. Свідчення тому - численні світлини "на пам'ять", які можна зустріти в старих альбомах тих, кому довелося відпочивати в будинках відпочинку "Мир", "Металург" чи інших.
Читайте також: Як розвивалася Грецька вулиця Маріуполя - дослідження Сергія Бурова
27 травня 1951 року на березі моря було відкрито водну станцію коксохімічного заводу, її повітряну будівлю з круглими вікнами-ілюмінаторами, яка стала окрасою теперішнього Приморського бульвару. 1961 року завод "Азовсталь" побудував свою водну станцію, тепер - яхт-клуб цього підприємства. Утім, і зараз є чим помилуватися на Приморському бульварі. Хоча б високого рівня готелями "Чайка" та "Європейський". Але першим тут закладом подібного типу, - звісно, далеко не таким комфортабельним, як новозбудовані, - є готель "Турист".
Можна було б ще розповісти про скульптури, що прикрашали улюблену маріупольцями зону відпочинку: двох левів, що "охороняли" сходи, які ведуть вгору схилом, ще з дореволюційних часів, і ті статуї, які були встановлені за радянських часів. Про піонерські табори, влаштовані на узбережжі підприємствами міста в перші повоєнні роки. Про ресторани "Золота рибка" і "Юг", що примостилися на крутому схилі, місцем розваг і знайомств молоді середини 50-х років тепер уже минулого ΧΧ століття. Та хіба мало що ще можна згадати?
Нагадаємо, раніше публікували розповідь Сергія Бурова про Маріупольську бібліотеку ім. Короленка.
Фото: з відкритих джерел
